Про головне Як живе молодь у залізничній провінції?

Як живе молодь у залізничній провінції?

Коли молода людина потрапляє до столиці,  то вир великого міста настільки її підхоплює, зачаровує, що в цьому колі минає й молодість, зрілість, а іноді — й старість. Тому, коли трапляються біографії, які не вкладаються у цей стереотип, це викликає особливий інтерес. Знайомтесь — Наталія Властовець. Їй 26 років. І на Житомирщині вона керує станціями Олевськ та Пояски Коростенської дирекції залізничних перевезень регіональної філії «Південно-Західна залізниця».  

Злі язики про такі станції іноді говорять «Богом забуті». А сьогодні про них можуть забути навіть деякі клієнти. Адже “Олевськ” та “Пояски” колись було збудовано для вивезення головного багатства цих країв – деревини. Але економічна кон’юнктура — річ мінлива. Клієнт має змогу доправляти вантаж і автомобільними шляхами. Тоді станціям, на яких меншає роботи, нічого не залишається як пропускати декілька приміських поїздів та ще кілька поїздів далекого сполучення. Однак і це має робити фахівець.

Тому Наталія Властовець кожен свій робочий день починає з короткої виробничої наради зі своїми підлеглими та колегами. І майже всі вони — залізничники, за плечима яких багаторічний досвід та авторитет. Але в тому, що доручення їм дає молода дівчина, вони не бачать нічого образливого. Навпаки, сприймають це як символ майбутнього відродження своїх станцій. Є молодь, отже життя триває, — підказує їм досвід.

Втім, самій Наталії міркувати над вічними питаннями буття немає коли. Всі її думки на роботі — про інше: як виправдати довіру, знайти правильний підхід до керування колективом. Він хоч і невеличкий (усього 20 осіб), але все ж вимагає практичних навичок, які здобуваються лише шляхом проб та помилок у повсякденних виробничих буднях. І Наталія йде цим шляхом. За той проміжок часу, що минув від початку її призначення на керівну посаду у 2019 році, вже почувається досить впевнено у новому статусі.

Наталія Властовець

«Коли мені запропонували очолити ці дві станції, я вагалась, чи вистачить мені вміння  та моральних якостей відповідати за роботу всього залізничного підрозділу. Адже мова йшла про колектив, в якому працювали люди віком від 45 років. Я спершу розмірковувала, чи зможу стати для них керівником не лише формально. Але після сімейної наради все ж  вирішила прийняти цей виклик. І сьогодні не шкодую про прийняте рішення. Мені вдалося знайти з усіма спільну мову. У нас працюють люди, які пройшли добру залізничну школу, знають свою справу і вболівають за доручену ділянку роботи. Для мене є великою честю працювати поряд з ними. І вікова різниця аж ніяк не заважає. Але час бере своє. Ці люди за кілька років підуть на пенсію, і постане питання про залучення молоді. А на зміну їм поки йде лише моя ровесниця, яка працює станційним диспетчером. Як бачите, маємо розрив між поколіннями, якщо говорити окремо про мій підрозділ», — бідкається Наталія.

Однак ще кілька років тому, коли молода дівчина з дипломом спеціаліста вийшла з воріт Дніпровського національного університету залізничного транспорту, її думки ще не сягали таких узагальнень. Випускниця, як і її однолітки, з тривожністю вглядалась у своє майбутнє та мріяла про успіх як у професії, так і в особистій жіночій долі. З самого початку вона не пов’язувала цей успіх з працею у великому місті, хоча й такі пропозиції надходили. Мабуть, сталося так, що вибір супутника  життя визначив і місце роботи. На той час серце Наталії підкорив чоловік, який мешкав та працював у її рідних краях — на Коростенщині. Тому й вирішила вона: надійна чоловіча підтримка (хоча б і в невеличкому містечку) є ліпшою, ніж нечіткі перспективи у столиці із її спокусами та випробуваннями. А  руки роботи не боялися. Час, який минув, лише підтвердив слушність її вибору.

Сьогодні подруги та друзі з великих міст навіть заздрять їй через те, що вона має власний будинок, присадибну ділянку, можливість у будь-який час сходити до лісу за грибами чи просто подихати свіжим повітрям. Та на додачу є ще й цікава робота, обрана за покликом серця. Але чи припаде до смаку таке життя ще комусь із  сучасної молод?. Було б добре, аби приклад Наталі Властовець був не поодиноким. Адже залізниця тримається саме на таких як вона.

Comments are closed.